Я народився у селі Вербка Мурована, Ярмолинецького району. Батько загинув дуже рано, коли мені було всього 5 років. Тому матері довелося виховувати нас із сестрою самотужки. Але спільний заробіток її та бабусі був настільки мізерним, що ми ледве зводили кінці з кінцями. Мати змалечку нас привчала до праці, і пояснювала: розпочав якусь справу - доведи її до логічного завершення. Не раз у житті, бувало, й попадав на неприємності, але докладав зусилля, видирався і знову розпочинав щось робити. Мені все в житті давалося завдяки важкій праці, адже не мав ні первинного капіталу, ні волохатої руки, яка підносила б все на тарілочці. Розумів, що мені, як чоловікові, потрібно формувати і утримувати не лише свою сімю, але й допомагати матері й бабусі. Допомогло те, що пять років служив у війську: три із них був вихованцем військового оркестру, і ще два - на строковій службі. А взагалі займався, чим тільки міг: і торгував музичною апаратурою, і кілька разів їздив за кордон, а коли зрозумів, що це не моє, зайнявся власним бізнесом. Важко у той час давалася організація приватної справи, адже не було ще відпрацьованої системи, не було досвіду, щоб порадитися з кимось, кожен справді, як кажуть, вчився на власних помилках. <br /><br />На початку 90-х років Анатолій Іванович з товаришем починали справу із маленького кіоска на продовольчому ринку, згодом бізнес виріс у власну автобазу, а далі зявилися й інші проекти, як от виробництво алюмінієвих конструкцій та транспортні перевезення. Через деякий час ця справа, як кажуть, розвалилася і він, уже самотужки зайнявся власним проектом - створив підприємство Мазсервіс, яке займалося ремонтом двигунів, відновленням автомобілів КРАЗ, КАМАЗ та іншої спецтехніки, яка й нині працює на теренах не лише міста, області, але й усієї країни. Підприємство також отримало ліцензію експортного контролю на право торгівлі та експорту військової техніки подвійного призначення, та яка застосовується як у збройних силах так і в народному господарстві. Взагалі, у всіх проектах намагаюся викластися на сто відсотків, - каже Анатолій Собко. <br /><br />- Мене не лякають труднощі, бо точно знаю, у кожній справі головне - братися і працювати, як би не було важко. Цього нині він навчає і своїх доньок, адже, зізнається, вони для нього найбільше щастя. Сімя - це мій золотий і діамантовий фонд: дружина Анжела, із якою я прожив уже понад двадцять років та дві доньки. Я дуже хочу бачити хоч котрусь із них економістом, щоб допомагали у веденні бізнесу, адже ми заради них працюємо і живемо. Втім, вони самостійно обиратимуть свій життєвий шлях. Старша, Іванна, до прикладу, уже надала перевагу медицині, вона на відмінно навчається у Вінницькому медичному університеті на третьому курсі, отримує державну стипендію. Молодша ж, Валерія, поки що тішить нас вдома, навчається у четвертому класі НВК №1, і ким планує стати, ще не каже. При усій зайнятості, зізнається співрозмовник, єдиний відпочинок, який справді приносить задоволення - це щорічні поїздки за кордон на 10-15 днів із сімєю. Адже на інші захоплення, як от полювання, у нього часу не вистачає. І хоча він уже протягом семи років колекціонує макети військової зброї, і має близько сорока експонатів. Каже, збирає дорогі іграшки для душі. І додає: може колись, на пенсії приділятиме собі більше часу, а нині ще потрібно багато працювати, не покладаючи рук.

Він стверджує, що не пішов у депутати заради значка, а для того, щоб справді відстоювати інтереси людей, приділяти увагу незахищеним та малозабезпеченим верствам населення. У депутати міської ради він прошов за списком Партії регіонів. Результатів моєї діяльності на двадцятому окрузі у мікрорайоні Дубове, яким я опікуюся, більше, ніж у деяких депутатів, які пройшли за мажоритарною системою, - каже Анатолій Іванович. - І хоча нині, на жаль, девіз щоб слово не розходилося з ділом став більше популістським, аніж правдивим, я саме його й намагаюся дотримуватися. Переконалися у цьому не лише виборці на окрузі №20 (мікрорайон Дубове), але й чимало хмельничан з інших мікрорайонів.<br /> <br />За власні кошти я не лише забезпечую нормальні будні для своїх виборців - вирішую побутові проблеми, допомагаю садочкам, бібліотекам, школам і церквам, але й не забуваю про відпочинок та свята, - зізнається Анатолій Іванович. - Найчастіше хмельничани звертаються із житлово-комунальними питаннями. Протягом останніх півтора-два роки на своєму окрузі, мені вдалося встановити металеві двері у семи підїздах, лавочки біля них, облаштувати пішохідні доріжки, привести до ладу дворові туалети. В окремих будинках, де була потреба, встановлені двері в підвал, металеві ворота, зроблено покриття та дашки над підїздами, обрізано дерева, які заважали лініям електропередач. Минулого року відкрили дитячий спортивний майданчик Каштан, тож діти мають де проводити дозвілля. Часто звертаються ті, хто потребує фінансової допомоги, санаторно-курортного лікування. В основному, це люди похилого віку. У міру своїх матеріальних можливостей намагаюся їм допомогти.<br /> <br />Однак, вирішення багатьох проблем, зокрема і житлово-комунальних, залежить, у першу чергу, від співпраці влади і депутатів. А є такі питання, які мають вирішуватися взагалі на державному рівні. Хоча й на місцевому рівні, зізнається депутат, йому теж багато чого не подобається. За його словами, від початку роботи депутатського корпусу нинішнього скликання, була домовленість працювати спільно, незалежно від політичної сили та ситуації. Однак нині більшість мають представники ВО Батьківщина, і саме вони несуть відповідальність за місто і весь безлад, який у ньому твориться, - зазначає Анатолій Собко. - Адже усі керівники, починаючи від мера, керівників профільних управлінь, комунальних підприємств - це представники більшості. І саме ті депутати, які отримують заробітну плату із міського бюджету, у більшості своїй, на сесії виконують роль операторів-кнопкодавів, які голосують не як правильно, а як треба.