Чому Путін знову обрав війну

Україна дозволила своїм військовим стріляти у відповідь. Ми входимо в новий етап ескалації конфлікту, при чому і Москва, і Брюссель поки мовчать. Хоча всі розуміють – Путін, де-факто, вийшов із мінських домовленостей.

Кілька днів тому я спробував описати ситуацію на Донбасі, коли там було всього 33 обстріли. Сьогодні ОБСЄ фіксувала 90 вибухів, і ситуація явно загострюється. До того, що я писав кілька днів тому, треба додати ще кілька важливих моментів, які, на жаль, стають головними причинами нової ескалації, пише dsnews.ua

1. Путін демонструє світові, що він готовий воювати на два фронти. У багатьох наших експертів від самого початку склалося помилкове враження, що Путін не зможе воювати і в Сирії, і в Україні. Насправді, він готовий воювати і там, і там, бо розуміє, що припинивши війну в одній із цих двох точок, він відразу стає слабшим. Тому демонструє світові, що в нього достатньо сил. Єдиний плюс - ця демонстрація не може тривати довго - на тривалі виснажливі операції він іти поки не готовий.

2. Заміна Владислава Суркова на Дмитра Козака в якості куратора проекту "Новоросія" - це чергова перемога силовиків в баштах Кремля. Козак виходить із суто військового підходу, що Україна піде на переговори лише під військовим тиском. Те саме стосується і Заходу. В Москві вважають, що ЄС їх обманює, коли підтримує наше формулювання Конституції про "особливості самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей". Можна не сумніватися, що найближчим часом, під звуки кількатижневої ескалації військового конфлікту, росіяни почнуть кричати про необхідність змін до Конституції, де будуть чітко прописані вимоги Донбасу. Натомість в українському парламенті говоритимуть про те, що приймати зміни до Основного Закону - це зрада держави. Тобто, нічого нового росіяни не вигадали. Вони знову тягнуть час і намагаються піднімати ставки. В перекладі на мову політології це означає позачергові вибори в Україні і створення опозиційного до Порошенка парламенту, який почне процедуру імпічменту.

3. Ми маємо чітко розуміти, що календарний план українського порядку денного Путіна виглядає так: розкачування ситуації до дня початку Революції Гідності, потім - розкачування ситуації з "тарифними майданами" (насправді часовий люфт для тарифів невеликий - за місяць, коли люди зрозуміють, що субсидії працюють, ситуація не виглядатиме так критично, як зараз) і апофеозом буде прийняття бюджету, яке уряд, через свою недолугість, намагатиметься протягнути "під ялинку". Простіше кажучи, провальна робота прокуратури і нікчемна інформаційна кампанія влади по субсидіях (плюс -  відчуття дикої несправедливості тарифів) - ось 50% успіху росіян.

4. Російські силовики виходять з того принципу, що санкції можна відмінити лише різко піднявши ставки. Тому ескалація конфлікту на Донбасі і одночасне розхитування ситуації в Сирії - це єдина стратегія силового крила путінського оточення. І ця стратегія буде незмінною щонайменше півтора-два роки.

5. Російське керівництво виходить із тези, що в 2016-17 рр. в ключових країнах ЄС відбудуться вибори, які дозволять змінити місцеві еліти (сирійські біженці - це частина плану по зміні існуючих режимів). Тому конфлікт в Україні триватиме як мінімум до кінця 2016 року. Чи вдасться РФ змінити політичну карту ЄС? Частково так, хоча європейці прекрасно розуміють, що хоче робити Путін.

Ми маємо чітко усвідомити: від того, що ми говоритимемо "мінські домовленості не працюють", ситуація не зміниться. Не зміниться з однієї причини - Путін не хоче і не буде йти на діалог. Що потрібно нам, так це чітко сконсолідуватися перед загрозою  зовнішнього ворога, і в міжнародних питаннях еліти мають іти єдиним фронтом. Можна сперечатися про внутрішні проблеми, про корупцію чи роль префектів в майбутній конфігурації влади. Але не можна сваритися з ключових питань міжнародної політики.